Мета: розширити знання дітей про історичні події афганської війни; виховувати повагу і пошану до воїнів-інтернаціоналістів та матерів, сини яких загинули в Афганістані.
Учитель:
15 травня 1988 року відповідно до Женевської угоди почався перший етап виводу військ із Афганістану. Останній, другий, етап закінчився 15 лютого 1989 року.
Через афганську війну (1979-1989 рр.) пройшло понад 160 тисяч осіб, призваних до лав Радянської Армії з України.
Більш як 200 тисяч солдатів і офіцерів були нагороджені бойовими орденами та медалями, а 87 стали Героями Радянського Союзу.
Афганська війна залишила тяжкі наслідки для України.
Не повернулися додому 3360 її синів, з яких 3280 загинули, а 80 пропали без вісті та потрапили в полон.
На сьогоднішній день в Україні мешкає близько 150 тисяч учасників війни в Афганістані.
З них було поранено понад 8000 і 3560 стали інвалідами.
Залишились без підтримки синів 1982 батька і 2729 матерів здебільшого пенсійного віку.
Стали вдовами 505 жінок і сиротами — 711 дітей.
20 кременчуцьких родин не дочекалися своїх синів додому.
15 лютого воїни-інтернаціоналісти України відзначають на державному рівні День вшанування учасників бойових дій на території інших держав, ініціатором якого виступила Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
Цього дня виповнюється 23 роки з часів, коли радянські війська вивели з Афганістану.
Мітинг-панахида та покладання квітів до пам’ятників загиблих героїв відбудеться 15 лютого (у день виведення військ з Афганістану) о 10 годині у парку «Воїнів-інтернаціоналістів»
Ведучий. Доброго дня, шановні гості та присутні у цьому залі. Сьогодні ми проводимо годину- реквієм з нагоди виведення військ колишнього Радянського Союзу з Афганістану.
Ведуча. Шановні учні! Сьогоднішній захід ми хочемо розпочати таким запитанням : чи треба взагалі згадувати про війну?! Дехто каже, що не треба. Я думаю, що треба. Треба доти, поки людство неспроможне буде сказати: «Ми не тільки не хочемо війни, ми зробили все, щоб її не було, і її не буде!»
Ведучий. Сьогодні ми зібралися на годину пам’яті, присвяченому воїнам-інтернаціоналістам, які загинули в афганській війні. На нашому святі присутні колишній учасник бойових дій в Афганістані.
Ведуча. Сьогодні ви маєте можливість почути розповіді безпосередніх очевидців «афганської» війни, які приїхали до нас на зустріч: (перелік запрошених на вечір).
Ведучий. 15 лютого 1989 року було завершено виведення військ колишнього СРСР з території Демократичної Республіки Афганістан.
Ведуча. 15 лютого у житті колишніх військових, які пройшли дорогами Афганістану, навіки залишиться як день пам’яті про чужу і жорстоку війну. Афганістан – це мужність воїнів, це вірність солдатській дружбі, це взаємовиручка і взаємодопомога.
Ведучий. З давніх-давен український народ підтримує священну традицію – вкарбувати у свідомість прийдешніх поколінь пам’ять про бойові подвиги кращих синів і дочок, які сповна виконали свій військовий обов’язок.
Ведуча. Ці роки , що минули, згуртували колишніх бійців-інтернаціоналістів, поєднали їх в одну родину, де біль одного віддається щемом у серцях інших, а радість стає загальним почуттям.
Ведучий. Афганська війна… та хіба війни бувають чистими? Будь-яка несе смерть, каліцтво, вдягає в журбу тисячі материнських сердець. У війни холодні очі, у війни свій рахунок, своя безжальна арифметика.
Ведуча. … Тисячі наших земляків, уродженців Полтавщини, пройшли це жорстоке випробування. Сотні з них повернулися додому у цинкових трунах. Тисячі залишилися інвалідами, живуть з невиліковними хворобами, 86 українських юнаків – у полоні, більшість з яких можна вважати такими, що пропали безвісти.
1-й учень.
Хто ж відповість?
Як захлинався бій останній
І ущухав вогонь атак,
Упав юнак в Афганістані –
Двадцятирічний мій земляк.
Упав, з очей спадали зорі,
Темніла неба пелена…
О, Боже мій, що тільки творить
Людьми придумана війна!
Війна в наш дім проникла тихо,
Згасивши тисячі життів,
І залишила біль і лихо –
Печалі вдів і матерів.
Хто ж відповість за юні долі,
У крові викупаний стяг?
Коли і як приспати болі
В людських знівечених серцях?..
А, може, скажуть кладовища
Устами жалібних троянд,
Чом дев’ять літ там юність нищив
для нас чужий Афганістан?
Ведучий. АФГАНІСТАН… Не відболить це горе, не виплачеться і не від печалиться на нашій землі, допоки житимуть батьки, брати і сестри, вдови і діти підступно винищених у горах Афганістану синів України. Вони б були добрими майстрами, вчителями, лікарями, юристами… Але чужа війна відібрала у них таку можливість.. Не повернулися вони додому…
Про Кременчук
Під час війни в А. загинуло близько ста юнаків, уродженців Полтавщини.
20 кременчуцьких сімей не дочекалися своїх дітей.
Серед них і Панчук Олександр Володимирович, випускник нашої школи. Єфрейтор, снайпер дисантно - штурмового батальйону. У Афганістані служив з 28 липня 1985 року, брав участь у 8 бойових операціях у провінції Кандуз, де десантники переслідували в горах противника. У ході рукопашної сутички з моджахедом отримав тяжкі рани і помер від втрати крові. Нагороджений орденом Червоної зірки.
Пам ять цього героя вшанована пам ятником на алеї у парку воїнів – інтернаціоналістів. У кімнаті бойової слави нашої школи є стенд «Он выполнил свой интернациональный долг» і зберігаються його особисті речі, які передала нам вдячні мама і сестра загиблого.
2-й учень.
Заплакало небо дощами…
Біль і туга зійшлися клином.
Свистіли кулі над Афганістаном,
Прощалася мати із сином.
Котилися сльози рікою.
Ще б жити – та віку немає.
лишилась невістка вдовою
Й онука за батька питає.
Прощається мати із сином…
Прощаються гори й долини,
І більшого горя немає –
Як жити тепер без дитини?
Лиш чорна хустина.
Німа домовина…
«Прости» – ледь шепоче вустами.
Лиш чорна хустина – то туга за сином.
Заплакало небо дощами… (Є.Сохацька).
Ведуча. Посивілі жінки у чорних хустинах… Скільки ж їх? Скільки сліз? Хіба можна висловити словами материнське горе?! Цинкова труна, свіжа могила, фотографія у чорній рамці… вічний біль. Вічна скорбота. Не заростає стежка до могил афганців, спогади про них живуть у пам’яті людей, у солдатських піснях.
Ведучий. Україно, якби ти знала, яких страждань довелося пережити твоїм дітям! Було і приниження, і знущання, й недовіра, але найстрашнішими були війни, війна – це жах, який відбирає життя, розбиває сім’ї, нівечить красу.
Ведуча. Найбільш у народну пам’ять врізалася саме неоголошена афганська війна, відгомін якої ми відчуваємо й досі. Вона чорним смерчем пронеслася над просторами України. зачепила переважно прості родини робітників і селян, які віддали своїх, часто єдиних, синів до армії, не відаючи, через яке пекло їм доведеться пройти.
Ведучий. За майже 10 років бойових дій, як тоді казали, «за річкою», аби зайвий раз не згадувати слово Афганістан. На цвинтарях України з’явилося понад три тисячі свіжих могил з юними обличчями на фотографіях.
Навіть на могильних плитах довго забороняли писати справжню причину загибелі, байдуже посилаючись на інтернаціональний обов’язок, від чого вмить посивілим батькам було вдвічі важче.
Ведуча. Але Афганістан ще довго буде щеміти в грудях багатьох із нас – загиблих не повернути. Наша пам’ять до цього часу, свято зберігаючи подвиг батьків і дідів у Великій Вітчизняній війні, назавжди ввібрала в себе і новий біль афганських втрат.
3-ій учень.
Важко змиритись…
Над шляхом сумують тополі…
І падає сніг на поля і гаї.
Як важко змиритись, повірити долі,
Дивитись на сірий, похмурий граніт.
Юнак же упав, немов зірка із неба,
Упав за далекий Кабул і Герат.
Востаннє ж тут думав, Вкраїно, про тебе,
І чув журавлів, що до тебе летять.
Тюльпанами чорними вкрита земля,
У рідні краї повернувся у цвіті.
Їх кров залишилась, де скелі й пустеля,
А гори від крові слов’янської ситі.
Не можна забути суворої днини,
Зітхають тополі та ранки імлисті,
У матері серце болить щохвилини,
І сльози не сохнуть на листі.
Прийдуть до могил й на поля ветерани,
З дітьми і онуками завтра прийдуть.
В руках немов вогник-тюльпани,
Афганські події у серці печуть…
Як важко змиритись, повірити долі,
Дивитись на сірий похмурий граніт.
Наплакалась мати-Вкраїна доволі!
Кажу, щоб почув увесь світ…
Ведучий. Закінчилась війна. багато молодих воїнів-інтернаціоналістів були нагороджені орденами і медалями. Але найвищою нагородою для тих, хто уцілів, є життя, а для загиблих – пам’ять.
Ведуча. Сьогодення ліквідувало «білі плями» нашого недалекого минулого, поіменно назвало тих, на чиїй совісті марно пролита кров тисяч людей. Але тінь їхньої провини не повинна падати на колишніх радянських солдат, офіцерів і прапорщиків, котрі волею долі опинилися на афганській землі. Вони виконували наказ. То був їхній обов’язок.
Ведучий. Закінчилася десятилітня ніким і нікому не оголошена трагічна війна. Але в людській пам’яті вона буде жити довго, тому що її історія написана кров’ю солдат і сльозами жінок та матерів, обелісками з жерстяними зірочками та піснями, які увірвалися в наше життя фронтовим вітром.
(Пісня «Чорний тюльпан»)
Виступ воїнів афганців. Вручення їм квітів школярами.
Ведуча. Летять, відлітають у вічність роки. Роки, скільки б їх не минуло, не зітруть у нашій пам’яті імена воїнів-афганців.
Схилимо ж голови перед світлою пам’яттю, хто віддав своє життя, увійшовши у безсмертя.
4-й учень.
Хвилина мовчання, хвилина мовчання.
Пекуча й терпка, як гроза.
Хвилина мовчання, хвилина мовчання.
В ній наша любов і сльоза.
Як подвиг полеглих,
Священна хвилина мовчання.
Ведуча. прошу встати і вшанувати пам’ять загиблих хвилиною мовчання.
Ведучий. Ми обіцяємо ніколи не забути, якою ціною завойоване мирне життя. будемо гарно вчитися, щоб бути гідними тих, хто віддав своє життя за наше сьогодення.
Ведуча. Нашим гостям і всім присутнім бажаємо здоров’я, щастя, миру, душевного спокою, злагоди, добробуту у великому домі, який зветься – Україною.